як дехто з тих карликів умів читати листи, не розпечатуючи їх.

Пан поштмейстер мить подумав, а тоді сказав:

- Ай справді! Мабуть, варто спробувати.

Пан Кольбаба погодився і ще тієї ж таки ночі звелів замкнути себе на пошті й став чекати.

Було вж6 близько півночі, коли він раптом почув тупіт - туп-туп-туп! - так наче миші бігали по підлозі, - а потім знову побачив домовичків, які сортували листи, зважували посилки, рахували гроші й відстукували телеграми.

- Добрий вечір, панове карапузики! - озвався в цю хвилину пан Кольбаба.

- А, пан Кольбаба! - відповів найстарший з них. - Сідайте з нами грати в карти.

Коли дійшла черга до пана Кольбаби, і він поклав запечатаного листа без адреси на три перші.

- Ви виграли, пане Кольбабо, - мовив перший домовик. - Ви походили найстаршою картою -червовим тузом.

- Даруйте, - відповів пан Кольбаба, - а ви впевнені, що моя карта справді найстарша?

- На всі сто відсотків! - заявив домовик, -Бо цього листа написав хлопець тій дівчині, яку любить над усе на світі.

- А мені так не здається, - навмисне не погодився з ним пан Кольбаба.

- І все ж це так, - відповів карлик. - А якщо не вірите, то я вам зараз цього листа прочитаю.

Він узяв лист, поклав його собі на чоло, заплющив очі й почав читати:

- «Дарагесенька мая Марженко...» Тут три орфографічні помилки, - сказав домовичок, -правильно має бути «дорогесенька моя». «Пешу тобі, що я дістав місце шофера, тож якщо ти хочиш, то ми можимо зіграти весіля напеши чи ти мене ще любиш пеши якмога швидше твій вірний Франтик».