Звичайнісінькі друковані матеріали, рахунки та всілякий інший непотріб, якому ніхто й дрібки не зрадіє. Та й сама поштова контора - невеселе й непривабливе місце, де ніколи ніщо казкове не діється.

Якось, коли він, поринувши в невеселі думки, сидів на пошті біля грубки, його знеміг сон; він навіть не помітив, що всі поштарі пішли додому й замкнули пошту!

Була вже, мабуть, північ, коли його розбудив якийсь шерхіт, так наче по підлозі бігали миші.

Але коли він почав пильніше придивлятись, де ж вони, ті миші, то побачив, що це зовсім не миші, а поштові домовички.

Раптом бачить - один із цих поштових карликів починає складати листи, які йому, панові Кольбабі, вранці треба буде розносити; другий сортує пошту, третій зважує пакунки й наліплює на них ярлички; четвертий лається, що ось ця коробка обв'язана не за інструкцією; п'ятий усівся біля віконця й перераховує гроші, як це роблять справжні поштові приймальники.

- Так, готово. А тепер, панове, може, перекинемось у карти?

- А чого ж, - відповів перший домовик і відрахував тридцять два листи. - Ось і карти, можемо починати.

Другий домовичок узяв ці листи й потасував їх.

Цього, діти, пан Кольбаба вже не міг далі витримувати.

- Вибачайте, панове карапузики, що це у вас за карти?! - вигукнув він.

- О, пан Кольбаба! - відповів перший домовичок. - Ми вас, Кольбабо, не хотіли будити, та якщо вже ви прокинулися, то сідайте до нашої компанії. Ми граємо в простий мар'яж.

Пан Кольбаба не примусив двічі себе просити й підсів до домовичків.

- Ось вам карти, - сказав другий карлик і подав йому кілька листів. - Можете ходити!