враження мої веселі теревені. Два дні ми з нею зустрічалися біля яру, а згодом вона запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І полонез Огінського, і вальси, і танго... А тоді було розставання. Кіра сказала, що десь через місяць вона поїде з Києва. Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І сказала, щоб півроку я не дивився, що там написано. Тільки навесні щоб відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю.

-І ви поцілувались!

- Ні, голубе, не поцілувались. Отой Кірин синій конвертик і її записку я беріг, як зіницю ока. Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову медичну рукавичку, поклав у ту рукавичку конверт і записку, закрутив, замотав гарненько мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) і спершу сховав на горищі. А тоді, боячись, що мати прибиратиме на горищі і може викинути, вирішив закопати на городі. Викопав глибоченьку ямку на самісінькому краю городу, перед яром (це здавалося мені символічним - адже нагадувало той яр, над яким ми сиділи з Кірою)... Але в листопаді була страшна негода, кілька днів шаленіла злива, ураган. Той край нашого городу над яром обвалився, і бурхливий потік змив ямку з моїми реліквіями. Як я страждав! Навіть плакав. Бо відчував себе зрадником перед Кірою. Адже так і не прочитав, що вона мені написала... Згодом я підріс, почав закохуватися в інших дівчат. А тоді зустрів Оксану, оженився, пішли діти, онуки... Але свого першого кохання не забув. І коли чую полонез Огінського, то згадую її сонячно-карі очі, дзвінкий сміх і отой синій конвертик...

Дідусь Грицько зітхнув. Я ніколи не бачив його таким серйозним і задумливим... Що ж усе-та-ки написала йому ота сонцеока дівчина Кіра?.. От би знайти той конвертик! Може, він і не зотлів у гумовій рукавичці. Може, десь лежить під землею... І я вирішив скористатися чарівними окулярами. Подумав, що я маю право. Це ж не якісь