А пояснювати, що я потрапив до неї завдяки чарівним окулярам, і навіть не знаю, що це за місто, я не міг, не мав права... Коли я одягнувся, тільки й спитав її:

- А ви граєте полонез Огінського?

Вона стрепенулася:

- Граю!.. А чого ти питаєш?!

- Та просто так. Пробачте, я дуже поспішаю.

- Стривай! - вигукнула вона.

Але я вже вибіг із квартири. І тут у мене перед очима все закрутилося-закрутилося - я опинився в яру за дідовим городом. Сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той пісок. Почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою, що попалася мені під руку. Я вирив уже здорову яму, але все рив і рив далі. І раптом натрапив на якийсь згорток. Обтрусив його від піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.

Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.

- Куди це ти розігнався? - весело спитав він мене.

Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.

- Де... де ти це знайшов?!

- У яру... у піску...

- Неймовірно! - Дід тремтячими руками розплутав мотуззя і дістав записку: «Бажаю тобі щастя! Пам'ятатиму тебе все життя. Кіра».

Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.

- Вона таки пам'ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! - сказав я.

Мені так хотілося сказати, що я щойно бачив її і навіть допоміг їй витягти з ями ключі, а вона сказала, що я їй нагадую дідуся. Але я не міг розкрити таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув: як це радісно - робити комусь добро.

Що таке справжня дружба земних людей? Напиши такий текст-пояснення для інопланетян.

Попроси у дідуся (бабусі) пригадати його власну

історію шкільної дружби. Запиши її коротко в зошит.

Намалюй (або розкажи) історію про свого друга.