-У кіноактрису? Джину Лоллобриджиду? Ви колись розповідали.

- Ні! У дівчинку, ровесницю мою.

- І звали її Оксана?

- Ні, голубе, не Оксана. То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже як з армії прийшов.

- І де ділося те ваше перше кохання?

- Вона жила у Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У маленькому будиночку, який уже знесли. На тому місці тепер багатоповерхівка.

- А як ви туди потрапили?

- Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора Максимовича. І він запросив мого тата з усією родиною на своє срібне весілля. Ми там гостювали кілька днів. Будинок татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона з матір'ю. Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали Галями, Марусями, Настями... Вона одразу припала мені до душі. Кіра часто грала на піаніно, і з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як вона мені потім сказала, то був полонез Огінського. Ця мелодія хвилює мене й досі. У нас у селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно...

Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили, як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине вікно, і почали під'юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою. Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з Кірою і принесли мені від неї записку: «Якщо я тобі треба, то підійди до мого вікна». Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми познайомилися.

Наше перше побачення відбулося біля глибокого яру, що відділяв Захарівську вулицю від Кирилівської церкви. Ми розмовляли і сміялися. Я розказував їй різні побрехеньки, веселі історії -знав їх чимало. Вона дзвінко сміялася, лагідно дивлячись на мене своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще ніхто з дівчаток. Одне слово - закохався я. Та й на неї справили