наючи, стукався головою об парту, від чого прокидався. Але за кілька хвилин очі в нього знову заплющувалися.

Та про те, чому він такий розморений, - Генка ані пари з вуст.

Лише згодом ми витягли з нього чистосердечне зізнання... Бо коли після уроку Оксана Михайлівна затримала нашу Катерину, а ми не звернули на це уваги, вчителька сказала так:

- Катю, - сказала вона, - я знаю, що ти вранці в Голосіївському парку бігаєш. От я й хочу тебе попросити: візьми з собою на зарядку Мака... пробач, Дорошенка. Хай він з тобою бігає.

Катерина подумала і відповіла:

- Не візьму. У мене юнацький розряд з бігу, а в нього ноги ватяні. Він відстане.

- А ти спробуй бігти повільніше, - порадила вчителька. - Щоб він поруч із тобою був. А я тобі потім, на уроці, додаткове навантаження дам - і ти все надолужиш.

Уранці Катерина прийшла до Макарона... Я думаю, що вона просто скрутила його сонного, встромила у кросівки і витягла на вулицю.

І Макарон побіг. Іншого виходу в нього просто не було. Бо, коли Каті дають доручення, вона гори зрушить, а завдання виконає!

Тож Катерина прибігала до Генки щоранку, навіть у неділю. Дорошенко вже батьків благати почав, щоб вони його на неділю бабусі віддавали, яка в іншому районі живе. Але Генчин тато сказав, що саме зараз цього робити не слід, оскільки Катя - це те, чого Генці раніше бракувало.

І Дорошенко таки побіг. Спочатку повільно, потім - швидше й швидше. Виходило це в нього не дуже красиво, він ніби стрибав з однієї ноги на другу, - але біг!.. І тут з'ясувалося, що Катерині вже не треба примушувати себе бігти повільніше, ніж вимагає юнацький розряд з легкої атлетики.

Тоді-то й зник з нашого класу Макарон. А з'явився високий смішливий хлопець Генка Дорошенко. Здоровий хлопець.