Про золоте правило моральності

Марта прибирала в кімнаті, мугикаючи пісеньку. Її уважно слухав папуга, нахиляючи голову то в один бік, то в інший. Кіт Мартин вмостився на підвіконні: дуже вже не любив він зустрічі із пилососом.

Але голосний дзвінок у двері змусив Марту і навіть кота покинути кімнату і йти відчиняти. За дверима стояла Оленка.

- Вибач, Мартусю, я ключа забула...

- Заходь, заходь, я вже майже закінчила. Чого це ти не в настрої? - запитала Марта. - Знову з Павликом щось не поділила?

- Навіть не знаю... - Оленка, не роздягаючись, пішла на кухню, налила в склянку води і повернулася в кімнату.

- Марто, скажи, хіба ми такі погані?

- Хто «ми»? - здивувалася Марта.

- Ну, наше покоління.

- З чого це ти взяла? Можна детальніше? -Марта сіла в крісло, а це означало запрошення до розмови.

Оленка стенула плечима:

- Знаєш, ми з однокласниками слухали новий диск у Павлика вдома... Ну так, гучно, сама розумієш... А сусідка знизу поскаржилася на нас Павликовій мамі і сказала, що в нашого покоління немає моралі.