вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.

Петро ж тим часом сидів у воді, і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав:

- Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло.

- Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки, та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.

В небі сливіла туча, і горя не було.

- От, - думав собі Петро, - хто б це моїм товаришам козакам та звістку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити.

А татари? Татари поморились та позамерзали. Намоклі вилізли з озера, розвели вогнище і стали сушитися та обсихати, як наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах.

- Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне - тоді ми спалимо ввесь очерет на ньому, а з ним і ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає. Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає - ми трохи поспимо.

Татари обдивилися зв'язаного Гивора, виставили сторожу і поснули. Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають.

Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига. Раз ніч - і всім людям, і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти?

І Петро задрімав... Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро - лап! - нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.

- От і тварюка! - вилаяв окуня Петро. - Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке - зайшов в озеро!.. Отож ніколи, коли сидиш