Якийсь тепленько зодягнутий чоловік пройшов випадково повз неї і не порятував. Камінне серце в нього було. «Не відпочивай, бо ніч тебе знайде у твоєму ледарстві», - сказав він й пішов далі, значить, не домірковувався Марусиного безвихідного становища, її схлипування стає щораз тихішим. Холод для неї меншає. В її серці робиться гаряче, любо... Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обнімає вона її за шию та й просить: «Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а легше вам стане».

У селі радість, гомін. Вечірнє світло так і сяє на багатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг іде та й іде, а білі його пластинки танцюють собі у повітрі. Ангелові про те байдуже. Його ні вода, ні огонь не бере. Тому чимало здивувався він, коли ненароком побачив на своїй ніжній рученьці велику білу пластинку снігу: «Ти, маленька білявиночко! Що ти є таке, що відважилася на мою руку сідати? Твої посестри не вчинили б того ніколи». - «Я не звичайна пластинка, я - сльоза». «Сльоза?!» - повторив ангел. «Я сльоза вбогої дівчинки Марусі», - говорила далі пластинка. «Тої Марусі з синіми очима?» - «Так. Ті сині очі зронили мене он там, у полі, серед снігу. Студений мороз заморозив мене, а буйний вітер заніс мене сюди. Маруся лежить на снігу, замерзає, небога. Порятуй її, ангеле! Се ж вечір радості, не смутку, терпіння, смерті!».

«Добре, зараз», - відказав ангел. Він прошептав щось вітрові і полетів собі далі. Слухняний вітер поніс чимскоріше пластинку до хати того багача, що бачив у полі безпомічну Марусю та й зганив її ще лихим словом. Багач той якраз вийшов тоді на подвір'я, щоб повеліти слугам внести житній сніп до хати. Вітер приліпив пластинку до його лиця. Він увійшов з нею до хати. Почалася вечеря. Стіл аж гнеться під тягарем страв та напоїв.