Пластинка розтанула і потекла сльозою прямісінько у фужер, що в нього наливав собі вина господар-багач. Він випив налите вино, а з ним -і Марусину сльозу.

«Недобре се вино, - сказав він, - научу я того купця, щоб знав, яке вино мені давати!», - сказав та й посумнів чогось-то.

А родина п'є те саме вино та й нахвалитися не може. Нараз встав багач від стола та й вийшов з хати.

Вже з півгодини минуло, а він ще не вертає.

«Де пішов батько?», - питаються здивовані діти й мати. Не знають. Аж ось і надходить він, та й не сам. На руках несе дівчинку, мов мерця якого.

«Це Кравчишина Маруся, - каже він до родини, - трохи що не замерзла на полі в снігу. Я бачив її, як вертав з міста. Стояло, біднятко, а я думав, що відпочиває. При вечері, зараз-таки по тім клятім вині, вона мені привиділася умираюча. Мені заболіло за нею серце, тим і побіг я на те саме місце, де я перше її бачив. Прибігаю, а вона вже й не говорить, тільки ніби стогне, плаче, та й то вже останніми силами. Нумо, діти, розморожуймо її». -«У другу хату понесім через сіни, там холодно, а тут, у теплі, годі розморозити», - порадила жінка.

На другий день рано сиділа Маруся коло своєї неньки у затопленій багацькій хаті і розповідала, як орудувала у місті.

Зворушений багач зайнявся хворою вдовою, ніби своєю матір'ю. А Маруся обіймає матір та й щебече, біднятко:

- Ненько, дорога! Звідки це для нас добро взялося? Чи не сон це?

- Ні, дитино, то твоє добре серце заподіяло цю людську ласку.

- А я, ненечко, сон мала, що десь-то моє серце гаряче, гаряче, таке гаряче, що вас ним я хотіла зігріти.

- Ти ж і зігріла ним мене, любочко моя дорога, сиза.

І досі ще ніхто не знає, що те все зробила Ма-русина сльоза.