чою лагідною усмішкою, коли дівчинка поверталася з дитячого садка. Цілувала в кіски. І зав'язувала кісники найкраще від усіх мам на їхньому кутку. Валя б не знала про першу маму, якби тітка Христина - сусідка - не сказала якось:

- Для чого ти називаєш ту тьотю матір'ю, вона ж мати Ванька і Петрика, а тобі - чужа жінка?

Валя мовчки вислухала тітку Христину. І не день - не два плакала, дослухаючись, як Ванько й Петрик лагідно розмовляють з мамою.

Одного ранку, коли хлопчики пішли до школи, вона підійшла до мами й запитала строго:

- То правда, що ти не моя мама, а тільки Петрикова і Ванькова?

І докинула жорстко вкрай спантеличеній мамі:

- Так сказала тітка Христина!

Мама схитнулась і, вхопившись за одвірок, мовила твердо:

- Я не знаю і знати не хочу, що сказала тітка Христина. Тільки й відаю, що ти моя доця!..

Валя довго стояла похнюплено і, глянувши з вдячністю на маму Ванька і Петрика, сказала рішуче:

- Я завжди називатиму тебе мамою і не слухатиму більш ніколи тітку Христю. Затулю вуха отак, - Валя притиснула долоньки до вух, - і не чутиму. А ти ж нікому не розповіси, що казала мені тітка Христя?

- Нікому й ніколи, - тужно одповіла мама, втерши сльозу.

- І таткові? - перепитала дівчинка. Ще помовчала, оговтуючись після вперше повіданої їй гіркої таємниці й додала роздумливо: - Таткові можна. Ти ж одначе йому розповіла б.

- Чому так гадаєш?