ніколи не виходило. Розчервонілись обоє, вхекалися, але стараємось, - для хворого ж товариша.

Чуємо дзвоник у двері. Наталка побігла відчиняти. Вривається в кімнату дядько якийсь у халаті.

- Це що за неподобство! - кричить. - Я поверхом нижче живу. У мене робота термінова, спеціально додому взяв, щоб не заважав ніхто, так ви отут казна-що виробляєте. Тупаєте по голові вже цілу годину, зосередитись неможливо!

Ми йому почали пояснювати, що прийшли провідати хворого товариша.

А він:

- Нічого собі хворий! Таке витримати - здоров'я як у слона треба мати. Припиніть цей тупіт. Книжку краще почитайте!

Ми сказали, що книжку він і сам собі читає.

- Ну, то придумайте щось інше, - дядько каже. - Он ви на хлопця подивіться. Йому вже скоро млосно стане од ваших розваг.

І він пішов.

Сашко забивсь під стіну, і ми зрозуміли: йому цей дядько теж не сподобався.

- О! - скрикнув я радісно. - Так у тебе ж магнітофон є. Чого ж ти мовчав! - і натис на вмикач.

- Зроби голосніше, - гукнув Митько. - Воно, коли голосно, завжди веселіш.

Тут Наталка стала до чогось принюхуватись -і прожогом з кімнати.

Вбігає за мить.

- Ой, - кричить, - суп увесь википів і вже згорів!

Побігли ми на кухню. Справді, бачимо - в каструльці щось темне на самому дні залишилось, і пахне зовсім не так, як суп. Ми туди на всякий випадок води долили, але смак у нього виявився ще гіршим, ніж запах.

- Ех ви! - Наталка зітхає. - Через вас зовсім забули, що мама просила, чим тепер хворого годувати?

Стали ми харчі якісь шукати. Знайшли цукор, а чай шукали-шукали - ніде нема.