світ. Ось по травинці повзе сонечко. Оля спиняється, обережно знімає червоненьку краплину життя, кладе на долоню, розглядає, змахує рукою, сонечко розправляє крильця й летить над зеленою лукою... Оля побачила в небесній блакиті жайворонка, що співав; всю увагу Оля зосередила на чарівних звуках пісні цієї чудової пташки; дівчинка спинилася, завмерла, притис-ла руки до грудей; лагідні очі її випромінювали в цю мить таку величезну любов до життя, що мені самому здалося, ніби я вперше бачу і зелену луку, і метеликів, і жайворонка. Ми підійшли до ставка, налякані жаби поплигали у воду; Оля спинилася біля самого берега й довго дивилася на маленьких рибок, що плавали в теплій воді. Раптом я побачив в очах Олі заклопотаність. «Ходімо швидше додому,- сказала вона пошепки. - Як там Толя...» Толя - її маленький братик, йому ще й двох років немає, їй схотілося швидше побачити братика. Ми поспішили додому. Братик був ще в дитячих яслах.

- Я піду за Толею, - сказала Оля мамі.

- Чому так рано? - здивувалася мати.

Оля нічого не відповіла. Я ледве встигав за нею. Побачивши братика серед інших дітей, дівчинка кинулася до нього, взяла на руки, розцілувала. Толя пригорнувся до неї і щось розповідав про свої іграшки. На другий день, на превелике здивування мами, Олі захотілося повести Толю на зелену луку. Мама не боронила, вона відчула, що відкрило це джерело зворушливого піклування про маленького братика.

Я тисячу разів переконувався, що доторкання дитячого серця до смерті дорогої людини, переживання втрати пробуджує не тільки радість буття, жадобу життя, а й нове бачення світу взагалі. Людина здивовано ніби відкриває для себе справжню ціну того, що вона живе, почуває, бачить, втішається радощами буття і пізнання. Осягаючи смерть, людина не примиряється з нею, а повстає проти неї, заперечує її, намагається утвердити радість буття своєю