- І пам'ятайте, - закінчила вона, - хворому потрібен спокій. Дивіться, щоб він не вставав з ліжка, розважте його як зумієте. Може, й нагодувати доведеться.

Приходимо. Лежить Сашко, горло замотане, книжку читає.

- От добре, - мама його зраділа. - У мене саме обідня перерва кінчається. Там, на кухні, суп доварюється. Ви через десять хвилин з плити його зніміть, хлопця мого нагодуйте. А я побігла.

- Ну, як тобі, - в Сашка питаємо, - нудно, мабуть, лежати?

- Та ні, - одказує. - Зовсім не нудно. Я от книжку читаю. Цікава!

Але ми вирішили, що це він так говорить, із ввічливості. Спробуй-но сам-один полежати весь день!

- Нічого, - підбадьорюємо, - ми тебе зараз розважимо. От тобі Наталка заспіває. В неї голос гарний.

- Чого це я буду співати ні з того, ні з сього?! -Наталка нам. - Може, йому й не хочеться зовсім.

- Як це не хочеться?! Ех ти, подруга! Він же один тут. Ну, як знаєш. Тоді ми з Митьком заспіваємо.

Стали посеред кімнати, відкашлялись і давай співати. Співали-співали, аж захрипли.

- Що, - питаємо, - повеселішало тобі трохи?

Авжбж« повеселішало, - Наталка за нього

відповідає. - Так фальшивити, то краще вже зовсім мовчати. І без ваших концертів обійдеться. Правда ж  Сашко?

Сашко промовчав, але ми зрозуміли, що це він так промовчав, щоб не завдавати нам клопоту. Але про які клопоти може йти мова, коли товариш хворий!

- Давай, - Митько каже, - йому наш сюрприз відкриємо.

Давай! І стали ми тут морський танок виконувати, який на святковий вечір готували. Підспівуємо собі, в долоні у такт плещемо, підборами по паркету - ух! Так добре в нас іще