Крізь грати Мартіно побачив великий замок. Усі двері й вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх бухав дим, а на балконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою й гукала:

- Заходь, заходь, Мартіно Впертий!

- Отже, я дійшов до кінця дороги, - зрадів Мартіно. - Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав.

Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз сходами. Вона була препишно вбрана, - куди тій феї чи принцесі, - й привітно всміхалася:

- Отже ти не повірив на слово? Чому не повірив, що дорога ця нікуди не веде?

- Бо це нісенітниця. Хоч як багато на світі доріг, та цікавих місць куди більше.

- Авжеж, була б тільки охота мандрувати. А зараз я тобі покажу замок.

Було в тому замку безліч зал, наповнених розманітими скарбами, чисто як у тих казкових палацах, де сплять зачаровані красуні й де морські страховиська зберігають свої багатства. Були тут діаманти, коштовне каміння, золото, срібло. І в кожному залі синьйора казала:

- Бери, що тобі до вподоби. Я позичу тобі воза й коней.

Самі розумієте, що Мартіно не треба було припрошувати. Вертався він додому з повним візком. На передку сидів дресирований собака, що вмів правити кіньми і гавкав, коли вони дрімали або збивалися з дороги.

У селі хлопця вважали мертвим, а тому зустріли з великим подивом. Собака розвантажив на майдані всі скарби, крутнув двічі хвостом на прощання і, сівши на передок, зник у хмарі куряви. Мартіно пообдаровував усіх - і друзів і ворогів - коштовними пода-