Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме:

- Ота дорога? Та дорога нікуди не веде.

- А як далеко вона пролягає?

- Нікуди вона не пролягає.

- То чого ж її проклали?

- Ніхто її не прокладав, вона була завжди.

- І ніхто ніколи по ній не ходив?

- Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає.

- Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були.

Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим. Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не веде.

Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли дідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та й подався у далекі мандри, щоб з'ясувати, куди веде таємнича дорога, покрита густим бур'яном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то б під ногами лежали самі калюжі.

Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісно перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі.

Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ноги болять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартін вгледів собаку.

«Де собака, там і хата, - зміркував Мартіно, - або принаймні людина». Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде Мартіно назирці.

- Іду, йду, - мовив зацікавлений Мартіно. Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в залізну хвіртку.