Взяли ми квитки. Пішли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети.

- Хлопці! Здорово, хлопці! - чуємо раптом. Обертаємось на голос і бачимо Вальку. В білому платтячку, з великим бантом-метеликом на голові, вона стоїть, тримаючи за руку хлопчика-першокласника в синій шкільній формі.

- Я вас одразу впізнала, - радісно стрекоче Валька. - Ви давно в Києві? Ви з екскурсією приїхали, чи як? Ви самі чи з усім класом?

Я мовчу... Це його знайома, хай він і говорить. Але Ява теж мовчить. Ви б подивились на Яву. Він спершу зблід, потім почервонів, потім знову зблід, потім почав братися якимось плямами. Такого вигляду він не мав навіть тоді, коли торік провалився у старий колодязь.

Якраз продзвенів третій дзвоник, і всі заспішили в зал. Вистава почалася.

Ми сиділи у сьомому ряду. Валька - у дев'ятому. І Ява замість того, щоб на сцену дивитися, весь час штаньми стілець полірує і голову назад повертає - на Вальку зиркає.

- Голову скрутиш, доведеться задом ходити. -в'їдливо кажу я. Та він навіть і не глянув на мене.

А на сцені відбувалися різні казково-дитячі пригоди з Червоною Шапочкою, яку грала досить уже підтоптана товстенька артистка з писклявим голосом.

Підступний сухоребрий і довгоносий Вовк саме пробирався у двір до Бабусі, щоб з'їсти її. Моторна Бабуся рятувалася, як могла, -зводила барикади з меблів, бігала по всій сцені, жбурляла у Вовка глечики і каструлі.

А попід тином біля якоїсь будки була прив'язана справжня жива курка - єдина Бабусина худоба. І от під час дії курка заплуталась у шворці, якою була прив'язана, і почала битися. За-