Та ось він нарешті щось забуркотів, і голос у нього став солодкий, тягучий - ну просто як мед! - а далі підвівся з-за столу, від щирого серця потис Кролику лапку й сказав, що йому вже час іти.

- Так скоро? - ввічливо і здивовано спитав Кролик.

- Та бачиш, - знітився Пух, - я міг би побути ще трохи, якби ти... якби в тебе... - затинався він і при цьому чомусь не зводив очей з буфета.

- Правду кажучи, - виручив його Кролик, - я й сам збирався піти погуляти.

- Ага! От і чудово! Тоді і я піду. Бувай.

- Ну що ж, бувай, якщо ти справді більше нічого не хочеш.

- А хіба є ще щось? — квапливо спитав Пух.

Кролик зазирнув у всі каструлі та горнятка й, зітхнувши, сказав:

- На жаль, нічого вже не лишилось.

- Я так і знав, - співчутливо сказав Пух і похитав головою. - Ну, прощавай, мені треба йти.

І він почав вилазити з нори. Він щосили тяг себе передніми лапками, він над силу штовхав себе задніми лапками, і поволеньки-волі на білий світ вистромився його ніс... далі вуха... далі передні лапи... далі плечі... а далі...

А далі Вінні-Пух закричав:

- Ох, мамонько! Я краще полізу назад! А ще трохи далі він закричав:

- Ох, татоньку! Ні, краще полізу вперед. А ще, ще трохи далі він закричав:

- Ох, мамусю-татусю! Не можу ні вперед, ні назад!

Тим часом Кролик намірився, як і казав, піти погуляти, але побачив, що парадний хід його хатки затулений. Тоді він вискочив на вулицю чорним ходом і кругака підбіг до Пуха.

- Ти що - застряв? - спитав він.

- Н-ні, - відповів Пух, силкуючись говорити безжурним голосом. - Це я просто відпочиваю, думаю про се, про те і потихеньку співаю...

- Ану, давай мені лапу.