- Тому, що не хизувався лайкою, на відміну від інших хлопців. Це вияв не тільки культури, а й мужності. Адже ти, виходить, протиставив себе компанії, її правилам поведінки. Тебе могли б ославити боягузом чи маминим синком, а ти не побоявся.

- Але він же й не заперечив хлопцям, -приєдналася до розмови Оленка. - Він тільки мовчав, і все. Хіба ж це мужність?

- А не насмітити в ліфті, коли цього ніхто не бачить, це що, по-твоєму? Вчинок чи ні?

- Ти ще скажи, що Павлик лицар, - засміялася Оленка. - Такий, як у романах або кіно. І що мовчання - це справжній подвиг...

- Ні, подвиг - це дещо інше. Бо він пов'язаний із самопожертвою. Мабуть, ти ще не вчила, як триста спартанців у Давній Греції в ущелині Фермопіли протистояли стотисячній перській армії. Завдяки їхньому героїзму греки виграли ту війну. Ціною свого життя триста спартанців вчинили подвиг.

- Ага. Тепер розумію. Все одно, Павлик не герой.

- Зате він може вважати себе тактовним і вихованим.

- Такт - це, наприклад, коли хтось невдало пожартував, а ти не знаєш, як бути: промовчати і зробити вигляд, ніби нічого не трапилося, чи перевести все на жарт? - спитала Оленка.

- Саме так. Й це вже ознака гарного виховання. Нетактовно вихвалятися, насміхатися з чужих вад, у спілкуванні торкатися тем, які можуть завдати болю. Скільки таких «або» - їх усі й не пригадаєш. Ось ти, Оленко, можеш навести мені приклад нетактовності?

- Коли хлопці вибігають на перерву, відштовхуючи дівчаток від дверей.

- А мені, - підхопив розмову Павлик, - непристойним видається зауваження мого дідуся: «Як ти можеш слухати таку музику! Це ж дурниця!».

- Ну, тут складно сказати, Павлику. По-моєму, дідусь просто хотів вплинути на твій