- Тара-тара-тара-ра!

А далі, коли він нагинався, силкуючись дотягтися передніми лапками до носків задніх лапок, він співав так:

- Тара-тара... ох, мамонько! Трам-пам-па!

Отак і склалася пісенька.

Так от, мугичучи собі під ніс оцю пісеньку, Пух безжурно чимчикував лісовою стежиною й думав. А думав він про те, що було б, коли б він, Вінні-Пух, був би не Вінні-Пухом, а кимось зовсім іншим. Нараз він опинився перед піщаним пагорбком на березі річки, а в тому пагорбку була велика дірка.

- Ага! - сказав Пух. - (Трам-пам-пам, тірлім-пам-па!) Якщо я щось у чомусь тямлю, то дірка - це нора, а нора - це Кролик, а Кролик -це добра компанія, а добра компанія - це така компанія, де мене пригостять-почастують та ще й залюбки послухають мою пісеньку, і все таке інше (Тірі-тірі-тірлі-рі).

І він без зайвих слів нагнувся, просунув голову в дірку і гукнув:

- Агов! Чи є хто вдома? Замість відповіді з нори долинуло якесь шарудіння, а потім стало тихо.

- Я питаю: «Агов! Чи є хто вдома?» - повторив Вінні-Пух голосно-голосно.

- Нема! - відповів чийсь голос, а далі додав:

- І не треба так кричати! Я й першого разу чудово тебе зрозумів.

- Отакої! - сказав Вінні-Пух. - Невже так-та-ки нікого-нікогісінького нема вдома?

- Нікого-нікогісінького!

Тоді Пух витяг голову з дірки й задумався.

Він подумав так: «Все ж таки там хтось є, бо мусив же хтось сказати «нікого-нікогісінько-го!».

І він знову засунув голову в дірку й сказав:

- Слухай, Кролику, а хіба то не ти?

- Ні, не я! - сказав Кролик, змінивши до невпізнанності голос.

- А той голос - хіба він не твій?